Любомир Андрійович Дереш - Пісні про любов і вічність (збірник)

Після цього листа Амріт батькам писати перестав і тільки час від часу бачив у сні то рідну школу на Радхарані-роуд, то заплакану маму, то містера Ґанешу з плакату, що висів у них на кухні.

У 1967 році здавалося, що свято триватиме вічно. Амріт поїхав у подорож Америкою та опинився у Сан-Франциско, де й познайомився з професором Рамою.

* * *

Професор Рама читав лекції для студентів Берклі, Амріт мив підлоги у коридорах кампусу. Професор Рама був поважним індусом, який добре розмовляв англійською. Амріт носив джинси «левіс» і бейсболку «Доджерсів», команди з дивною назвою, яка грала в дивну американську гру. Вони зустрілися в коридорі.

– Намасте, – сказав Амріт і захитався, коли професор глянув на нього.

– Обережніше! – сказав професор Рама і допоміг Амрітові не впасти у відро для миття підлоги.

Вони одразу ж упізнали один одного за характерним акцентом. Професор Рама теж був із Бенгалії, жив у США від часів революції Ґанді, читав тут лекції з культури Давньої Індії й вів заняття з йоги. Професор Рама натякнув, що був би зацікавлений побачити молодого Амріта у себе на лекціях. Амріт, відчувши підступ, сказав, що зайнятий і що сьогодні не може.

– А завтра?

– І завтра… І післязавтра теж… Ні, ви знаєте, професоре, стільки роботи…

Професор Рама з розумінням кивнув.

– До зустрічі, – загадково кинув він на прощання, і Амріт довго проводжав його постать, що віддалялася по коридору, поглядом.

* * *

Років зо три минуло, перше ніж Амріт знову згадав ту зустріч. Амріт зійшовся й розійшовся з британкою Трейсі, купив і продав автомобіль «мустанг», підсів і зіскочив з кокаїну, знайшов і загубив сенс життя. Коли розпалися «Бітлз», Амріт відчув, що в серці його щось розкололося навпіл, і почав шукати учителя.

У день, коли для Амріта закінчилося старе життя, він гуляв по Ломбард-стріт. Проходячи повз вітрину книжкової крамниці, Амріт побачив книгу, яка привернула його увагу. «Шишумара Баба: біографія йога».

На обкладинці було зображено обличчя йогіна.

– Професор Рама! – вигукунув, не стримавшись, Амріт.

Це був він. Сумнівів бути не могло. Амріт почав гортати книгу. З тексту слідувало, що Шишумара Баба – йогін, який живе уже четверте століття поспіль. Йог цей, згідно з книгою, проживає зараз десь у Тамілнаді та є живим доказом безсмертної природи людини.

– Ні, ні! – вигукнув Амріт. – Цього не може бути!

І побіг купляти книгу.

Виявилося, що всіх його грошей вистачає заледве на половину. Амріт був на мілині. Гроші мали прийти по кількох днях.

Коли Амріт прийшов по книгу, її вже не було.

* * *

Професора Раму він упізнав за тим самим тамільським акцентом. Той і надалі викладав культуру Давньої Індії в Берклі, і Амріт почав ходити як вільний слухач на цикли лекцій із мітології рідного краю.

Після чергової лекції Амріт підійшов до професора і спитав, чи можна було б відвідати його заняття з йоги.

Професор якось невпевнено відповів, що занять уже немає, і що взагалі все вже помінялося в цьому нескінченному Всесвіті, і що молодий Амріт утратив свій шанс три роки тому.

– Візьміть мене в учні, – попросив нарешті Амріт.

– Ні, – відповів професор Рама.

– Чому?

– Вам іще рано, молодий чоловіче.

Амріт розлютився.

– Я знаю, хто ви насправді, – тихо сказав він. – Ви ніякий не професор Рама. Ви – безсмертний йог Шишумара Баба! Ви живете чотириста років і вводите в оману інших.

Професор відповів спокійно:

– Ми всі – частини одного цілого. Як може бути смертним те, що не має ні початку, ні кінця?

– Ви… ви дурите інших! Агов! Люди! Це – Шишумара Баба! Це – безсмертний йог, який видає себе за смертного!

Студенти в коридорі почали озиратися. Всі дивилися чомусь на Амріта, а не на безсмертного йога.

– Ви даремно хочете мене в чомусь звинуватити, молодий чоловіче. Я нічим не відрізняюся від усіх інших, хто є тут.

Амріт відчув насмішку в словах професора Рами. Насмішка ця ранила його в саме серце. В коридорі, як і три роки тому, наче покинуте ним власноруч, стояло відро для миття підлоги.

– Обережно, – сказав професор Рама, коли Амріт знову ледь не втрапив у відро ногою. Коридором уже біг зі шваброю молодий негр.

– Ви! Ви!.. – Амріта охопило таке відчуття несправедливості, що він незчувся, як схопив відро з водою і ледь не вихлюпнув його на сивочолого професора. В останню хвилину він послабив замах, і вода з відра окотила ноги професора Рами. Той усміхнувся.

Амріт більше не міг стримувати себе. Осоромлений, він побіг коридором на вихід, збиваючи на льоту студенток-першокурсниць.

«Ошуканець! Блюзнір! Аферюга!» – носилось у нього в голові того вечора. Всю ніч Амріт мучився невідомими почуттями, які здавлювали, шматували, розкатували, спресовували його серце у млинець і продавлювали крізь п’ястук гарячими краплями на нутрощі.

Амріт зрозумів, що втрачає глузд.

Амріт почав молитися. Коли стало ясно, що молитва не допомагає, Амріт зателефонував одному своєму знайомому з Берклі.

– Чуваче, у тебе є що випити?

– О, чувачелла! Пацани, це Амріт-гіндустан телефонує! Приїжджай, брателла!

Амріт напився так, як не напивався ніколи до цього. П’яний, обкурений, на відхідняках від ЛСД, надранок він вийшов на вулицю в бідному кварталі Сан-Франциско і почав вигукувати прокляття і грозити п’ястуком. Амріт був п’яний, злий, на його очах стояли сльози образи. Він погрожував п’ястуком небу і землі.

Потім він зайшов назад у бунґало. У кімнаті лежало п’ятеро тіл. Ввімкнутий телевізор транслював сірий шум. Програвач розтоплював простір звуками ситара від Раві Шанкара.

– Пацани, а є ще цукор?

Одне з тіл підвело голову.

– На, браток, – протягнуло тіло п’ястук із п’ятьма шматками цукру, змоченого «кислотою», і Амріт із вдячністю прийняв милість.

* * *

П’ять кубиків «кислоти» ледь не виявилися останніми для пам’яті людини, яка називала себе Амрітом Капуром. По нього прийшла страшна сторука богиня Калі з храму, до якого ходили його батьки. Вона розрубала його на маленькі шматки і з’їла. Амріт кричав, але ніхто не чув його криків. Він умирав, повзав хробаком, стискався в цяту, замовкав, не видавши і звуку, був безіменним, невизнаним, неназваним. «Я Бог! Я Бог!» – стогнав він із заплющеними очима і здирав зі стін бунґало плакати з дівчатами місяця від «Пентхаус».

Коли Амріта попустило, він закурив і вийшов на вулицю. Останній раз він бачив це місто на світанку. Тепер він був іншою людиною.

На Сан-Франциско спадали приємні рожеві сутінки. Вдалині прогримотів трамвай.

– Чуваче, це не круто, – почув